Гирло Євразії

Минуле, сьогодення та можливе майбутнє Босфору і Дарданелл

Текст для журналу "Порти України", червень 2022.

Смотреть pdf.

Все материалы раздела "Политическая история"

Все заметки про историю бизнеса

 

Канал спотикання

«Туреччина просувається шляхом перетворення в логістичну наддержаву на великій території, що простягається від Лондона до Пекіна і від Сибіру до Південної Африки», - заявив 12 квітня 2022 року президент Турецької республіки Реджеп Тайіп Ердоган, виступаючи на прес-конференції після оприлюднення державного «Генерального плану транспорту та логістики до 2053 року». Зокрема, за наступні 30 років Туреччина планує збільшити вантажоперевезення через турецькі порти з 255 млн. тон до приблизно 421 млн. тон, збільшивши кількість портів з сьогоднішніх 217 до 255.

Найважливішим інфраструктурним проектом у рамках «генерального плану» Ердоган назвав будівництво «Каналу Стамбул», який через 5 років дозволить збільшити трафік з Чорного до Мармурового і далі в Середземне море більш ніж удвічі. Але Стамбул не приховує, що канал має набагато серйозніші перспективи. «Канал Стамбул» також має вирішальне значення з точки зору збільшення могутності Туреччини, зумовленої її геополітичним становищем, - сказав Ердоган і додав: Ми робимо кроки, щоб перетворити глобальну кризу, яка продовжується, набуваючи нових масштабів у результаті війни між Росією та Україною, у можливість».

Остаточне рішення про будівництво каналу, яке Ердоган просував понад 10 років, уряд Туреччини ухвалив роком раніше, у березні 2021 року. І вже 26 червня президент заклав перший камінь у основу майбутнього мосту через майбутній канал. А за 5 днів міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров прилетів до Анкари на переговори з турецьким колегою. Анонсована російським послом у Туреччині позиція Москви полягала в тому, що вимоги «Конвенції Монтре» не повинні скасуватись і навіть будуть застосовні до каналу «Стамбул».

РФ, зрозуміло, турбував не майбутній платний прохід комерційних судів комерційним каналом, а перспектива появи ВМC NATO у Чорному морі у разі військового конфлікту Росії із Заходом. Габарити майбутнього каналу дозволяють без проблем пропустити найбільші кораблі з існуючих у світі, навіть 300-метрові авіаносці класу «Німіц». З іншого боку можливість раптового перекриття Босфору «на ремонт» робило заручником волі Стамбулу всю Каспійсько-черноморську військово-морську систему РФ. Ердоган буквально брав Євразію за її водяне гирло.

«Конвенція Монтре не пов'язана з «Каналом Стамбул», і канал ніяк не пов'язаний із конвенцією, – прямо відповів Лаврову міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу. – Але Конвенція Монтре буде застосовуватись нами без змін, як і було до цього. Ми дотримуємося кожної букви цієї конвенції».

Тобто Босфору – босфорове, а «Стамбулу» - стамбулове.

«Росія рада працювати з нашими турецькими колегами над реалізацією Угоди Монтре», - був змушений прокоментувати слова колеги російський міністр. Але в російських «патріотичних» ЗМІ почалася справжня істерика. «Росія капітулює в Чорному морі», - так оцінив ситуацію екс-депутат держдуми полковник Віктор Алксніс.

 

Хроніка боротьби за проливи.

Працювати з турецькими колегами над питаннями судноплавства через Босфор та Дарданелли РФ почала ще у статусі Московського царства, коли глава посольського наказу Омелян Українців вирушив до Константинополя, щоб домовитися про вільний прохід через протоки для московських судів.

«На обидві країни купцям з будь-якими товарами морем на кораблях та інших вільно і безпечно їздити і ходити торгувати і приставати без огляду товарів їх і без жодного збитку і обтяження, а мито обох держав торговим людям платити за давнім ізвичаєм обох держав там, де вони товари свої будуть продавати», - пропонувала Москва Константинополю.

Але султан Мустафа II після раптової появи флоту Петра I у Азова розумів стратегічне значення контролю за протоками, і запропонував московському посольству безмитно їздити і торгувати… суходолом. Так перший російський флот, ударно побудований у Воронежі, виявився замкненим у Чорному морі, а після втрати Азова його було розпродано та розібрано. Можливість проходу через Босфор та Дарданелли Росія отримала лише у 1774 році після підписання Кучук-Кайнарджійського мирного договору з Портою.

Але головна морська держава того часу пильно доглядала з Британських островів ситуацію в протоках. І коли Олександр I підписав Тільзитський мирний договір з Наполеоном, Великобританія змусила Порту підписати договір, який забороняє будь-яким військовим судам прохід через протоки. Потенційний морський союзник Франції знову опинився замкнений у Чорному морі.

Тільки 1833-го Росія змогла знову отримати доступ до Середземномор’я. Для цього Петербургу довелося допомагати Стамбулу воювати з бунтівним Єгиптом. Після перемоги дві імперії підписали Ункяр-Іскелесійський договір, згідно з яким Туреччина зобов'язувалася закривати протоки для іноземних судів на вимогу Росії. Москва святкувала тріумф. І тоді англосакси знову вступили в гру.

У 1841 році термін дії Ункяр-Іскелесійського договору закінчився, і негайно було підписано Лондонську конвенцію про протоки, яка закривала Босфор і Дарданелли для проходу будь-яких військових судів. Конвенцію окрім англійців та турків підписали всі «великі держави» – Франція, Австрія, Пруссія. І, скріпивши серце, імператор Микола I. Чорноморський флот імперії знову виявився замкненим.

Образа на недавнього союзника через 12 років привела російського імператора до нової спроби «прибити щит до воріт Царгорода», втручання у війну Великої Британії та Франції, безславної загибелі чорноморського флоту в Севастопольській бухті, смерті імператора і підписання Росією капітуляції із забороною мати флот у Чорному морі.

Лише через 60 років Росії представився новий шанс вирішення «питання протоків». У 1915-му країни Антанти секретно домовилися про поділ імперії Османів після закінчення Першої світової війни. Петербургу діставався весь Босфор та європейська сторона Мармурового моря і Дарданел. 200-річна боротьба за морські ворота з Криму у світовий океан ось-ось мала завершитися повною перемогою. Але тут у гру вступили більшовики.

3 грудня 1917 Володимир Ленін оголосив, що «таємні договори поваленого царя про захоплення Константинополя нині порвані і знищені». За підсумками Першої світової Туреччина зберегла протоки за собою, але зобов'язалася пропускати через них будь-які судна без обмежень. СРСР вимагав заборони проходу через протоки військових судів і відмовився ратифікувати міжнародний мирний договір з Туреччиною.

Тим часом у Туреччині Мустафа Кемаль зі своїми прихильниками вигнав султана, і імперія Османів перетворилася на республіку. Яка скоро ініціювала перегляд режиму судноплавства у протоках. Під егідою Ліги Націй влітку 1936 року в швейцарському містечку Монтре було проведено конференцію, яка за місяць виробила Конвенцію, що отримала назву по місцю підписання.

Конвенція про режим проток («Конвенція Монтре»)

Стаття 19

Під час війни, коли Туреччина не є воюючою стороною, військові кораблі користуватимуться правом повної свободи проходу і судноплавства у Протоках на тих самих умовах, які зазначені у статтях 10-18.

Проте військові судна воюючих держав не мають права проходити через Протоки, за винятком випадків, які виникають із застосування статті 25 цієї Конвенції, а також у разі надання допомоги державі, яка є жертвою агресії, у силу договору про взаємну допомогу, який є обов'язковим для Туреччини, укладеного у рамках Статуту Ліги Націй, зареєстрованого й опублікованого згідно з положеннями статті 18 цього Статуту.

У виняткових випадках, передбачених у попередньому абзаці, не застосовуються обмеження, зазначені у статтях 10-18 цієї Конвенції.

Незважаючи на заборону проходу, передбачену вище у другому абзаці, військові судна воюючих держав, як прибережних, так і неприбережних, відділені від своїх баз, можуть повернутись на ці бази. 

Військовим суднам воюючих держав забороняється проводити будь-якого роду захоплення, здійснювати право відвідання й огляду і вчиняти будь-які ворожі дії у Протоках.

 

Вже за 4 роки історія Конвенції Монтре могла раптово завершитися. 12 листопаду 1940 року глава уряду та міністр закордонних справ В'ячеслав Молотов прибув до Берліна для переговорів з Адольфом Гітлером. Темою переговорів було приєднання СРСР до «Потрійного пакту». Як умови приєднання Сталін, від імені якого говорив Молотов, хотів отримати Фінляндію, Болгарію, вихід до Перської затоки та військово-морську базу в районі Босфору та Дарданел. Хоча однією базою Сталін не збирався обмежуватись. "Ми турків виженемо в Азію", - сказав він голові Комінтерну Георгію Димитрову 25 листопада 1940 року. Але СРСР не дочекався відповіді Гітлера. Розлючений непомірними апетитами радянського вождя німецький вождь 18 грудня 1940 підписав Директиву № 21, що отримала умовну назву «План Барбаросса».

Туреччина у Другій світовій дотримувалася нейтралітету. Конвенція Монтре діяла, і все, що змогли зробити країни Осі, – це перекинути в чорноморські порти залізницею з Італії 20 катерів та 6 надмалих підводних човнів. Проте 19 березня 1945 року СРСР денонсував радянсько-турецький договір про дружбу та нейтралітет, і Молотов повідомив про територіальні претензії до Туреччини. 7 червня до претензій було додано вимогу спільного контролю за протоками з розміщенням там радянської військової бази. На Потсдамській конференції Сталін заявив, що Туреччина, контролюючи протоки, "не дає ходу" Радянському Союзу. А Молотов натякнув, що СРСР готовий відмовитись від усіх територіальних претензій в обмін на протоки. Через рік була подана офіційна нота з п'ятьма вимогами до Туреччини щодо проток. Захід став опрацьовувати сценарії третьої світової, що починається з нападу СРСР Туреччину. 18 лютого 1952 року Туреччина сенсаційно вступила до НАТО. 1953-го, через три місяці після смерті Сталіна, СРСР відкликав усі претензії до Туреччини. 1957-го, виступаючи на Пленумі ЦК КПРС, Микита Хрущов сказав: «[Ми] плюнули в морду туркам. Це безглуздо. Ми втратили дружню Туреччину і тепер маємо американські бази на півдні, які тримають під обстріл наш південь».

Але тема протоків продовжувала «муляти» політичну еліту СРСР. Свідченням цього – байка, яка досі розповсюджується в інтернеті. Мовляв, якось Туреччина вирішила закрити протоки для СРСР. І тоді міністр закордонних справ Громико публічно пожартував, що достатньо двох радянських ракет, щоб зробити нові протоки із Чорного у Середземне море. Але у цьому випадку Стамбул зникне. І, мовляв, турки відразу зрозуміли натяк і пішли назад.

Насправді Туреччина продовжувала дотримуватися Конвенції Монтре, благо після Другої світової їй не доводилося застосовувати її положення для воюючих держав. Аж до 2022 року. 27 лютого міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу заявив про закриття протоків для військових кораблів. Що, ймовірно, неприємно здивувало керівництво РФ: вони війну не оголошували. "Це не військова операція, - пояснив Чавушоглу, - це офіційно військовий стан".

Для України це був, безумовно, дружній крок: згідно з Конвенцією РФ може завести в Чорне море тільки кораблі, приписані до Чорноморського флоту. Таким чином, замінити втрачені десантні кораблі та, головне, крейсер «Москва», який забезпечував протиповітряну оборону ЧФ, Росія не може. Тоді як військові кораблі держав, які не є сторонами війни, зможуть за необхідності увійти в акваторію Чорного моря, як і раніше, безперешкодно.

 

Кінець Конвенції Монтре

Те, що Туреччина сама вирішила вважати «спеціальну операцію» війною, говорить не тільки про статус Стамбула, що зростає. Як і в багатьох інших напрямках, агресія РФ зруйнувала статус-кво і в Чорноморському басейні. Незалежно від результатів цієї війни режим пропуску військових кораблів через Босфор і Дарданелли, швидше за все, буде змінено: якщо РФ збереже флот, навряд чи в НАТО захочуть бачити його в Середземному морі і, насамперед, на сирійському рейді. А це означає, що на Чорноморський флот чекатиме доля Азовської флотилії, колись спорудженої у Воронежі Петром І.

Якщо ж ЧФ припинить існування, положення Конвенції про пропуск судів держав, що перебувають у стані війни, стане безглуздим. Якщо, звичайно, колись не розпочнеться Кубансько-Кубінська морська війна.

Україна може лише побажати Туреччині успішного і скорішого завершення будівництва «Каналу Стамбул» та здійснення прогнозів про суттєве зростання чорноморсько-середземноморського трафіку. Бо нас цікавить не стільки можливість заходу в Чорне море 300-метрових авіаносців, скільки 300-метрових нафтогазовозів. Та прохід в зворотному напрямку 300-метрових суховантажів із українським зерном.