ПРОТИ ВСІХ 

Як ліберали врятували економіку післявоєнної Німеччини проти волі її «західних партнерів» і навіть власного народу.

 

Эта статья была опубликована в журнале "Семейный бизнес" , №7.

Смотреть pdf.

Все материалы раздела "Политическая история"

Все мои тексты об истории бизнеса

 

21 червня 1948 року, понеділок. Франкфурті-на-Майні, американська зона окупації Німеччини. В офісі Голови військової адміністрації генерала Люціуса Клея розмова йшла на підвищених тонах. Генерал не приховував гніву.

– Це чорт знає, що таке! – майже кричав Клей. - Ви розумієте, в яке становище поставили себе, мене, наш уряд? Ви абсолютно перевищили будь-які повноваження, які ми вам надали.

Його співрозмовник, сутулий 50-річний сивуватий блондин із широким лобастим обличчям, у темно-сірому костюмі, який явно був йому на пару розмірів великий, мовчав і безперервно курив, дивлячись широко посадженими колючими очима кудись крізь стіну.

- Ви підірвали нашу довіру, - продовжував Клей. – Мені з таким трудом вдалося переконати уряд, що економіку Німеччини не треба руйнувати. І тепер ви поставили під загрозу не лише економічне, а й політичне майбутнє Німеччини!

Співрозмовник різко обернувся до генерала і відповів із сильним німецьким акцентом:

– Я рятую Німеччину.

- Рятуєте? Ви зруйнували карткову систему, тоді як повсюдно не вистачає продовольства!

- Я не зруйнував карткову систему, я скасував її. Наразі єдиними картками, які знадобляться людям, будуть німецькі марки. І вони старанно працюватимуть, щоб їх отримати. Просто зачекайте та побачите.

– А ще ви скасували регулювання цін! Запропонуєте теж почекати та побачити, як вони злетять у небо? Усі мої радники в один голос стверджують, що то катастрофа!

Директор з економіки Бізональної економічної ради Людвіг Ергард лише сумно посміхнувся.

- Пане генерале, не звертайте на них увагу. Мої радники кажуть мені те саме*.

*Це вільний переказ історії, яку описав журналіст Эдвін Гартріх

 

Справа не в грошах

Генерал Клей не лукавив, коли казав про свою роль в захисті економіки Німеччини. Ще в 1944 році міністр фінансів США Генрі Марґентау підготував для уряду меморандум «Програма після капітуляції Німеччини». Програма передбачала розчленування Рейху на декілька держав, повне руйнування його важкої промисловості і перетворення Німеччини в аграрну державу. 10 травня 1945 року, за два дні після капітуляції, президент Трумен підписав директиву JCS 1067, створену на основі меморандуму Марґентау. Союзники приступили до демонтажу та вивозу промислових підприємств, які не були зруйновані війною.

 

А зруйновано було більше половини німецької економіки. Відносно останнього довоєнного року, 1938-го, виробництво продовольства в 1945-му скоротилося вдвічі, промислове виробництво – на дві третини. За час війни державний борг виріс у 13 разів і вп'ятеро перевищував ВВП 1938 р., інфляція досягла 600%, безробіття – 50%. Офіційний продовольчий пайок, встановлений окупаційною владою, становив від 1040 до 1550 калорій на день. Ергард згадував: «Це був час, коли ми в Німеччині займалися обчисленнями, згідно з якими, на душу населення припадало раз на 5 років по одній тарілці, раз на 12 років – пара черевиків, раз на 50 років – по одному костюму».

Економіст Єльського університету Генрі Валліч так описував ту ситуацію: «Щодня, особливо у вихідні, величезні натовпи людей вирушали до села, щоб обміняти речі на їжу у фермерів. У старих вагонах, з яких давно зникло все крадене, на дахах і на підніжках голодні люди мчали іноді за сотні верст черепашими кроками туди, де сподівалися знайти щось поїсти. Вони везли свій товар — особисті речі, старий одяг, уламки меблів, усе, що вони мали після бомбардування, — і поверталися із зерном чи картоплею».

1947 р. Німецька маніфестація. Напис на плакаті: "Нам потрібно вугілля. Нам потрібен хліб".

 

Тим часом емісари Марґентау цілеспрямовано руйнували німецьку фінансову систему. Навіть ти залишки економіки, що збереглися попре війну та демонтаж промисловості, втратили можливість розрахунків. Як і на споживчому ринку, в бізнесі панував бартер, який погіршував і без того критичний стан справ. До того, руйнування німецької промисловості впливало на економічну, ситуацію у всієї Європі. Сусіди були готові поставляти в Німеччину продовольство і закупати промислові товари, але держави-переможці перешкоджали і цьому.

Екс-президент США Гувер, який в січні 1948-го інспектував продовольчу ситуацію в Німеччині за дорученням діючого президента Трумена, писав йому: «Існує ілюзія, що Нова Німеччина може буде зведена до «пасторальної» держави. Цього неможна зробити, якщо ми не винищимо або не переселимо з неї 25 мільйонів чоловік».

Але головна проблема США полягала не в голодуванні німців та навіть всієї Європи.

Відразу після закінчення війни американська адміністрація помітила суттєве зростання популярності марксистських комуністичних та соціал-демократичних партій в Європі, зокрема в окупованої Німеччині. Генерал Клей неодноразово повідомляв уряду про загрозу беззбройної здачі всієї Німеччини Радянському Союзу. Протягом першої половини 1946 року це розуміння призвело до принципової зміни позиції США щодо економіки Європи.

Генерал Клей на обкладинці "Time", 1948 р.

 

5 березня 1946-го головний союзник США Вінстон Черчіль виступив зі своєю знаменитою промовою у американському Фултоні, розпочавши еру «холодної війни». 6 вересня в Штутґарті Держсекретар Бірнс оголосив про радикальну зміну політики США та Англії відносно майбутнього Німеччина. Німеччина, за думкою уряду США, була повинна знову об’єднатися, створити федеральний уряд, відновити економіку та експортний промисловий потенціал і стати демократичною державою.

2 грудня американські та британські окупаційні зони були поєднані в т.з. «Бізонію». 10 липня 1947-го руйнівна директива «імені Марґентау» JCS 1067 була змінена на директиву JCS 1779, розроблену під керівництвом генерала Клея та нового держсекретаря Джорджа Маршала. Директива була направлена на сприяння економічному відродженню Німеччини під захистом американських військових. Тоді ж, влітку 1947-го, Маршал на церемонії вручення дипломів у Гарвардському університеті виклав програму, пізніше названу «Планом Маршалла». Через місяць союзники отримали не тільки повну відмову Радянського Союзу підтримувати цей план, але й заборону отримувати американську допомогу всім окупованим Москвою державам. Зокрема – східної Німеччині.

Позицію СРСР міністр закордонних справ Молотов сформулював так: «Якби американському капіталу було надано повну свободу дій у малих державах, розорених і ослаблених війною, [він] скуповував би місцеву промисловість, привласнював собі привабливіші румунські, югославські підприємства і став би господарем у цих маленьких державах». Попре те, що Маршал особисто намагався переконати Сталіна в тому, що у США нема наміру скуповувати місцеву промисловість – бо тоді їм був би на руку занепад європейської економіки, Москва залишалася непохитною. Бо марксисти пам’ятали справжню історію радянської індустріалізації і добре розуміли, що їм нічого протиставити Заходу в економічному сенсі.

Тож, у лютому 1948-го в Лондоні без участі СРСР розпочалася конференція щодо створення Західної Німеччини. Одним з перших рішень конференції було проведення грошової реформи, яка мала замінити в обігу знецінену та дискредитовану нацистську марку. Для проведення реформи 2 березня директором Економічного управління був обраний Людвіг Ергард.

 

Ергард йде ва-банк

В тому ж 1944-му, коли міністр Марґентау готував руйнування економіки Німеччини після її капітуляції, в баварському містечку Байройт в будівлі бавовнопрядильної фабрики Інститут промислових досліджень розробляв програму післявоєнної розбудови Німеччини. Інститут складався з однієї людини – Людвіга Ергарда.

Едгард залишився одним з небагатьох ліберальних економістів, які зуміли не приєднатися до нацистів і залишитися в професії. Майже у підпіллі він розробляв концепцію ліберальної перебудови Німеччини після поразки режиму Гітлера. Роботу Ергарда непублічно фінансувала «Імперська індустріальна група» - напівдержавна установа, що об’єднувала майже всі промислові підприємства держави.

 

Проблеми в економіці Німеччина почались ще в мирні часи. Партія Гітлера не даремно називалася соціалістичною: його уряд впровадив державне регулювання цін та заробітних плат ще в 1936-му. За наступні 9 років кількість грошей в розпорядженні німців зросла в п’ять разів, а ціни – лише на третину. Результат був неминучій – тотальний дефіцит. Вже в 1939-му була введена карткова система розподілу продуктів.

Ергард, як і інші опозиційні економісти Німеччини, які після закінчення війни об’єдналися в створеної Конрадом Аденауером партії Христіянсько-демократичний союз, бачив єдиний порятунок в звільненні економіки від деріжизму. «Якщо всі зусилля соціальної політики спрямовані на те, щоб кожну людину вже з моменту її народження вберегти від усіх мінливостей долі, - вважав Ергард, - то не можна вимагати від людей, вихованих у таких умовах, щоб вони виявили у необхідній мірі такі риси, як життєва сила, ініціатива, прагнення вищої продуктивності, та інші кращі риси, доленосні у житті й майбутньому нації».

Але з’ясувалося, що тепер німецькі ліберали знову опинилися в опозиції – тепер вже соціалістам, які панували в урядах держав-переможців.

Лейбористська партія Великої Британії, яка перемогла у виборах 1945 року, оголосила своєю ціллю «створення у Британії соціалістичного суспільства». Післявоєнний уряд Франції очолював соціаліст Гуен, його віце-прем’єром став лідер комуністів Моріс Терез. Демократична партія президента Трумена з часів Рузвельта теж була прихильницею державного регулювання. Навіть ліберальна ХДС, яка висунула Ергарда в самоврядування Бізонії, бажала будувати соціальну державу. В цих обставинах Ергард наважився на нечуваний «партизанський» крок.

На понеділок 21 червня 1948 року окупаційною владою була призначена таємна грошова реформа. Настільки таємна, що і сам Ергард дізнався про неї лише за 5 днів. Конфіскаційна реформа передбачала зменшення грошової маси на 97% і введення твердої валюти з фіксованим до долара курсом.

Напередодні старта реформи, у неділю 20 червня, Ергард раптово зібрав економічну раду Бізонії і протиснув проти спротив членів-соціалістів прийняття рішення про відміну разом з грошовою реформою карток та контролю над цінами. Про всі рішення було того ж дня повідомлено в ЗМІ. Наступного ранку грошова реформа почалась, а в дім Ергарда увійшли два американських офіцери з розпорядженням доставити його в офіс Голови військової адміністрації американської зони окупації.

– Ви фанатик, Людвіг, - сказав роздратовано генерал Клей наприкінці розмови. - Я чекаю рішення з Вашингтону, і не здивуюсь, якщо ви попрощаєтеся з посадою. На останнє. Скажіть, раді бога: чому так зненацька? Чому ви видали це своє скандальне розпорядження у неділю?

Ергард встав, загасив сигарету і відповів:

- Тому що ваша адміністрація в неділю не працює, і ви не змогли заборонити моє розпорядження відразу. А тепер вам знадобиться погодження з вашим урядом. Я знаю, як працює бюрократичний механізм. Пройде декілька місяців, поки ви домовитися, як це відмінити. Німеччині цього вистачить, щоб доказати, що я був правий.

 

Звільнення економіки

Користуючись розгубленістю американського керівництва, Ергард почав скасовувати регулювання приголомшливими темпами. Були знижені корпоративний податок та податок на індивідуальні доходи. Як згодом описував сам Ерхард, його адміністрація «чотирма розпорядженнями одним махом викинуло в кошик для сміття сотні всіляких наказів і розпоряджень, що регулювали економічне життя і ціни». «При цьому ми вдалися до єдиного можливого методу, - додав Ергард, - відмовилися від переліку всього того, що втрачає чинність, і чітко позначили лише те, що має залишатися в силі. Таким чином, було зроблено величезний крок до мети, якою є звільнення економіки від безпосереднього впливу бюрократії».

Ефект від реформ Ергарта був приголомшливий. Валліч писав: «Дух країни змінився за одну ніч. Сірі, голодні, мертві постаті, що бродили вулицями у вічному пошуку їжі, ожили». В травні 1948 працівники були відсутні на робочих місцях в середньому 9,5 годин на тиждень – бо були вимушені шукати їжу, адже гроші, які вони отримували, нічого не коштували. До жовтня прогули скоротилися вдвічі. За півроку після початку реформ промислове виробництво збільшилось наполовину. Безробіття впало до 3%. Магазини наповнилися товарами.

Наступні кроки Ергарта були спрямовані на обмеження монополій. Завдяки цьому після підйому економики більше 60% ВВП країни створювалося малим та середнім бізнесом. За два наступних роки економіка Західної Німеччини та доходи її громадян досягли довоєнного рівня. За наступні десять років експорт зріс в 4,5 рази, а ВВП держави потроївся. Не дивлячись на прибуття 8 мільйонів вигнаних зі Східної Європи німців та майже три мільйоні біженців з «радянської» Німеччини, в 1955-м безробіття в ФРН стало від’ємним і країна почала приймати т.з. «гастарбайтерів». Після війни експерти оцінювали час, потрібний для відбудови міст Німеччини в 40-50 років. ФРН поновила житловий фонд до довоєнного рівня в 1954 році.

Фінансова допомога за «Планом Маршала» хоча і сприяла відродженню, але не мала рішучого значення. Сукупно за сім післявоєнних років ФРН отримала за планом біля $1,4 млрд (це приблизно $35 млрд в сучасних цінах), що складало менше 5% її ВВП. Одночасно ФРН сплатила більше $1 млрд репарацій, а з отриманих за планом грошей повернула $1 млрд вже до 1966 року. Однак і цими відносно невеликими грошима Німеччина з Ергартом розпорядилася особливим чином. Якщо Франція та Італія під керівництвом лівих просто включали американську допомогу в доходи держбюджету та «проїдали», то Ергарт створив державний банк Kreditanstalt für Wiederaufbau, куди і спрямував всі гроші «Маршала», які потім використовувалися для позичок бізнесу.

Розподіл грошей по плану Маршала між європейськими країнами.

 

Економісти згодні, що «План Маршала» був лише допоміжним засобом. І до сьогодні вони сперечаються, чим саме «німецьке економічне диво» було викликано головним чином. Але більшість погоджується, що його основою були експортна орієнтація та спрямованість економіки на інвестиції, а не на споживання. І це ледве не привело к поразці лібералів в електоральній битві в перший же рік реформ.

 

Битва Аденауера

Звільнення цін у 1948-му мало передбачуваний результат – їх зростання. Дефіцит зник, але загальна вартість життя за перші 4 місяці с початку реформи зросла на 14%, а на більшість продуктів харчування, які не виростали миттєво – на 200%. Тим часом уряд продовжував обмежувати ріст зарплат і відмовлявся фінансувати соціальні потреби за рахунок позичених грошей. Ергард не відповідав ні на критику політиків, ні на погану пресу, яку він отримував завдяки реформі. Він ігнорував скарги населення та тиск профспілок. «Щоб вивести народ із бідності, треба мати більше робочих місць та більшу продуктивність», - твердив він.

Ситуацією скористалися соціалісти, і в жовтні профспілки ініціювали початок страйків, в яких прийняли участь майже 80% робочих Бізонії. Заворушення в Штутґарті довелося припиняти американської військової поліції за допомогою танків та сльозогінного газу. Радикальні реформи Ергарта опинилися на межі відміни. Врятував ситуацію лідер ХДС Конрад Аденауер.

Колишній бургомістр Кельна опинився в опалі ще 1933-го, коли в ході візиту в місто канцлера Гітлера заборонив розвішувати на вулицях нацистську символіку і відправив зустрічати фюрера в аеропорті свого заступника. Тому невдовзі Аденауер був звільнений, сховав дружину та дочку в католицькому монастирі, а сам жив у знайомих, постійно змінюючи місце перебування. 1944-го після невдалого замаху на Гітлера його заарештували як противника режиму, але друзі змогли його врятувати. 1946-го він заснував Християнсько-демократичний союз і наголосив, що бачить найважливішу битву у повоєнному світі між силами християнства та марксизму. Людина з таким статусом, біографією та поглядами була з точки зору американців найкращою кандидатурою на пост канцлера майбутньої Німеччини.

Перші вибори в Бундестаг були призначені на 15 серпня 1949 року. Але масштаб загально-національного страйку, який очолювала соціал-демократична партія (СДП), не залишав ХДС надії на їх виграш.

Передвиборчій плакат 1949 року.

У марксистської (на той час) СДП погляди на майбутнє Німеччини радикально відрізнялись від поглядів ХДС. Ліві прагнули націоналізації промисловості, праві – приватизації. Ліві просували нейтральний статус, праві – військово-політичний союз із США та Великою Британією. Ліві були готові йти на поступки СРСР заради поєднання зі Східною Німеччиною, Аденауер казав: «Lieber das halbe Deutschland ganz als das ganze Deutschland halb» («Краще половина Німеччини, ніж ціла полу-Німеччина»).

Треба було рятувати електоральну ситуацію. Аденауер як очільник партії звернувся до Егарда з телеграмою, де вимагав «використати всі існуючі засоби для протидії невиправданому зростанню цін» та «прискорити приведення заробітної плати та допомоги до рівня цін». Але Ергард ігнорував і телеграму Аденауера.

Лише на початку 1949-го ціни почали потрохи знижуватися. А вже перший післяреформений вражай зняв загрозу голоду. У блоку ХДС/ХСС (ХСС – партія, що майже повністю аналогічна за ідеологією з ХДС, але традиційно діє лише на території Баварії) з’явилася надія.

15 серпня СДП отримала 29%, ХДС – 25%, ХСС – 6%. Перевага у 2% дозволяла блоку ХДС/ХСС висунути Аденауера на посаду першого післявоєнного канцлера. Але для цього треба було отримати просту більшість з 402 голосів депутатів бундестагу. Своїх депутатів у блока було 139. Соціалісти з комуністами мали 146 депутатів. Аденауер запросив до коаліції вільних демократів, які дали ще 52 голоси. Ще за 11 голосів Аденауер віддав два міністерських портфеля Німецькій партії. Таким чином 15 вересня 1949 року Конрад Аденауер був більшістю в один голос обраний канцлером Німеччини, щоб залишитися на цієї посаді до 1963 року.

Людвіг Ергард, не дивлячись на всі конфлікти між ним та Аденауером, отримав посаду міністра економіки на весь час правління Аденауера і продовжував під прикриттям канцлера ліберальну економічну політику, яка забезпечила ФРН найвищі темпи зростання в Європі. Зростання тривало до 1973 року и зробило ФРН третьою по розміру економікою світу.

Аденауер та Ергард.

 

Коли Аденауер пішов на пенсію за станом здоров’я, Ергард змінив його на посаді канцлера. Но бути політиком Ергард так і не навчився: вже через три роки, о 66-му, однопартійці змусили «негнучкого» канцлера піти у відставку. Йому вже було 69. Аж до своєї смерті в 1977 р. Людвіг Ерхард залишався найстарішим депутатом Бундестагу.